Перший київський водогін: як місто отримало “кавову” воду і що казав санітарний лікар

Київ зробив значний крок до модернізації у 1872 році, запустивши перший централізований водогін, що обіцяв сучасне життя. Однак перша дніпровська вода, що потекла в оселі киян, виявилася далекою від очікуваної чистоти, а міська влада довго не бачила в цьому проблеми.

Цю захопливу історію, від перших спроб до суперечок навколо якості води, свого часу висвітлив дослідник київської старовини Василь Галайба. Його матеріал “«Для санітарного лікаря поганої води, схоже, не існувало»” був опублікований у “Вечірньому Києві” у 1997 році до 125-річчя міської системи водопостачання.

Перші спроби централізованого водопостачання в Києві датуються ще 1749 роком, коли архітектор Іван Григорович-Барський провів дерев’яними трубами воду від джерел до фонтана “Самсон” та окремих подільських садиб. Пізніше з’являлися автономні мережі, що постачали воду з Дніпра та Либеді до окремих будівель, зокрема кадетських училищ, одне з яких нині займає Міністерство оборони України.

Ідея повноцінного водогону для всього Києва зародилася за генерал-губернатора князя Іларіона Васильчикова. Протягом багатьох років свої проєкти пропонували інженери Князь, Барський, Павловський, Наступкін та Анненков, але жоден із них не був реалізований швидко. У 1864 році спеціальний комітет, створений міськими представниками, виявив “діаметрально протилежні” погляди на проблему.

Зрештою, ідея громадського водогону поступилася приватній ініціативі. Перемогли аргументи на користь того, що приватне товариство швидше та простіше створить систему. У період 1869–1877 років новий генерал-губернатор Олександр Дондуков-Корсаков залучив досвідченого інженера, штабс-капітана Аманда Струве, відомого своїми проєктами, зокрема, будівництвом залізничної гілки на Курському вокзалі в Москві та першого водогону в Саратові.

15 листопада 1869 року Аманд Струве представив міським домовласникам умови створення київського водогону, які були прийняті. Після розгляду в міністерствах, 1 травня 1870 року імператор затвердив проєкт. 9 липня 1870 року міська дума уклала зі Струве контракт на будівництво водогону протягом наступних двох років, а йому дозволили заснувати “Київське товариство водопостачання” з капіталом у 600 тисяч рублів, обіцяючи киянам очищену дніпровську воду.

Урочистості із закладення водопровідних споруд відбулися 22 травня 1871 року в Царському саду. Там збудували головний підземний резервуар об’ємом 11,5 тисячі відер води та муровану башту заввишки 63 фути з таким же залізним резервуаром і квартирою сторожа. Подібна Михайлівська водонапірна башта, що нині не збереглася, з’явилася на Володимирській гірці для обслуговування Старокиївської частини міста.

На Набережному шосе, біля колони на честь Магдебурзького права, облаштували приймальний мурований колодязь, машинну залу, майстерні та службові квартири. На Володимирському узвозі встановили фільтри та два великі басейни, кожен по 60 тисяч відер води. Центральними вулицями Києва проклали сталеві труби діаметром від 3 до 12 дюймів, загальна довжина мережі сягала 18 верст.

1 березня 1872 року (за старим стилем) дніпровська вода нарешті з’явилася у квартирах мешканців Олександрівської, Хрещатика, Великої Васильківської, Шулявської та Бібіковського бульвару. Однак перша реакція була далеко не позитивною. Вода виявилася “мутною, як квас” і, схоже, непридатною для вживання. Причиною стало не лише недосконалість системи, а й те, що фільтри тоді ще не працювали. До того ж, всмоктувальна труба була розташована надто близько до берега, майже в центрі міських купалень.

Найбільш іронічним у цій історії стала реакція голови санітарної комісії при міській думі Мацона, який був серед перших споживачів води. Щоденно аналізуючи її, він дійшов висновку, що підстав забороняти вживання води киянам немає. Це твердження, як писав Галайба, особливо промовисто звучало на тлі холерної епідемії, адже Мацон вважав, що без такої води лихо могло б статися раніше. Звідси й гірка іронія заголовка матеріалу: для санітарного лікаря поганої води, схоже, не існувало.

Перший київський водогін, попри всі початкові труднощі, став справжнім кроком до модернізації та заклав основи централізованої системи водопостачання в Києві. Його запуск показав, що будівництво інфраструктури — лише частина шляху; не менш важливою є довіра до неї та забезпечення високої якості. Сучасний Київ вже не пам’ятає Михайлівську водонапірну башту, але історія її створення та перших “мутно-квасних” днів залишається цінним свідченням того, як місто вчилося бути сучасним.