Київ запрошує на перший Фестиваль барокової поезії: від Зиморовича до Сковороди

Київ зануриться в атмосферу XVII століття: у п’ятницю, 21 червня, столиця вперше прийме «Фестиваль барокової поезії: від Зиморовича до Сковороди». Подія відбудеться в Музеї гетьманства на Подолі та має на меті показати несподівану глибину і розмаїття української літератури, що виходить далеко за рамки звичних шкільних програм.

Організатори, команда проєкту «Історія зі смаком», прагнуть розвіяти міфи про витоки української літератури. Назва фестивалю невипадково поєднує ім’я знаного Григорія Сковороди з майже забутим львівським поетом початку XVII століття Симеоном Зиморовичем, підкреслюючи давнє коріння нашої словесності.

«У школі вчать, що батько української літератури — це Котляревський, а ми хочемо показати, що наша література має давнє коріння, насичена багатьма жанрами», — пояснює Ганна Гороженко, кураторка проєкту та організаторка фестивалю.

За словами пані Гороженко, у XVII–XVIII століттях українці писали не тільки героїчну й ліричну, а й еротичну та геральдичну поезію. Причому авторами були як чоловіки, так і жінки.

«У нас було все, що і в Європі. Українці в ранньомодерний час писали про все — і про кохання і плотські утіхи, і про героїчні вчинки, жалобу і біль», — наголошує вона.

Цей період, незважаючи на постійні війни, був часом справжнього культурного сплеску.

Фестиваль став можливим завдяки перемозі у мистецькому конкурсі Українського інституту книги. Вхід для відвідувачів — безкоштовний, що робить культурну спадщину доступною для кожного. Організатори прагнуть «показати, наскільки високою і вишуканою була українська культура цього періоду, зокрема література».

Наукові горизонти: ректори, шляхтичі та забуті поетки

Програма заходу органічно поєднує академічну та розважальну частини. У науковому блоці на відвідувачів чекають лекції та дискусії за участі провідних літературознавців, істориків, філософів і музикознавців. Серед них — Ростислав Семків, Ольга Петренко-Цеунова, Тарас Лютий, Назар Федорак, Галина Крук та інші.

Лекції транслюватимуть як онлайн, так і офлайн, безпосередньо в Музеї гетьманства. Тематика охоплює літературний доробок ректорів Києво-Могилянської академії (зокрема Лазаря Барановича), геральдичну поезію, присвячену родинам шляхтичів та козацької старшини, а також любовну, еротичну, посполитську лірику та творчість ренесансних і барокових поеток.

Вистава-міст: наречені крізь століття

Центральною подією розважальної частини стане вистава за поемою Симеона Зиморовича «Роксоланки то є руські панни». Цей твір має драматичну історію: Зиморович написав його у 20 років як весільний подарунок брату Бартоломею, а невдовзі помер від спалаху холери у Львові. Саме брат, вже будучи львівським урядником, згодом надрукував вірші, завдяки чому твір зберігся до наших днів.

Ганна Гороженко розповідає, що поема була популярною серед сучасників, адже відображала атмосферу перемог і кохання після повернення українців з Московії. У постановці організатори креативно поєднали два століття: жіночі ролі XVII століття зіграють акторки біля Музею гетьманства, тоді як чоловічі — актори Театру ветеранів, виступаючи в ролі «віртуальних наречених з майбутнього», що надсилають листи коханим. Ця частина буде транслюватися на екрані.

Режисерка-постановниця Влада Самойлова, очільниця Студії старовинних танців Joyssance, описує задум як «виставу про людей XVII і XXI століть, які опинилися в досить схожих реаліях. Це вистава про жінок і чоловіків, їхні зв’язки, розірвані війною… і попри все, це поезія про кохання».

Вертеп, лютні та канти, що старші за Котляревського

Крім вистави, фестиваль запропонує театральні інтермедії з Галаганівського вертепу у виконанні лялькарки Інесси Кужом. Вона створила копії персонажів XVIII століття, оригінали яких зберігаються у фондах Музею театрального, музичного та кіномистецтва України.

Музичну палітру заходу збагатять старосвітські інструменти — лютні, дуди, ліра — у виконанні Ансамблю давньої музики Костянтина Чечені та його учнів. Дослідниця Євгенія Ігнатенко разом з ансамблем «Візантіно-Славіка», що спеціалізується на середньовічній монодії, підготувала лекцію-презентацію про українські канти.

Канти — це пласт напівпрофесійної музики барокової доби, так зване «низове бароко», яке співали поза церквою. Осередком цієї традиції були студенти та освічені городяни. Серед авторів кантів зустрічаються несподівані імена: майбутній Димитрій Ростовський (у миру Дмитро Туптало), Київський митрополит Тимофій Щербацький, книжник Єпифаній Славинський.

Окрему цінність мають анонімні канти, близькі до народної пісні. Євгенія Ігнатенко підкреслює: «Мало хто знає, що пісня „Ой, під вишнею, під черешнею“ із „Наталки Полтавки“ — це кант, який значно старіший за саму п’єсу».

Ансамбль виконає два канти, пов’язані саме з вертепною традицією: «Рахіль, не плач Рахіль» та «Ангели снижайтеся». Продюсер проєкту «Візантіно-Славіка» Руслан Кірш пояснює, що вертеп, зокрема Сокиринський-Галаганівський, був своєрідним «прототеатром», з яким студенти Києво-Могилянської академії ходили по маєтках, виконуючи канти.

Питання про напрямок обміну між богогласниками та вертепом досі залишається відкритим для дослідників. Частина оригінальних рукописів, що слугують основою для досліджень, нині зберігається в Росії. Українські науковці працюють з матеріалами, скопійованими музикознавцем Юрієм Медведиком ще до втрати доступу до архівів.

Київ — барокове місто, що дихає історією

Підсумовуючи розмову про фестиваль, Євгенія Ігнатенко звертається до питання, чому саме зараз барокова естетика переживає новий сплеск інтересу в Києві, адже з’являються нові хорові колективи та аматорські ансамблі.

Відповідь, на її думку, лежить на поверхні — в архітектурі міста. «Якщо ви хочете побачити українське бароко, то Київ перед вами», — цитує вона свого вчителя, музикознавицю Ніну Герасимову-Персидську. Більшість історичної забудови столиці — це барокові споруди: козацьке бароко церков, італійське бароко Андріївської церкви, дзвіниця Софійського собору. Знайти візантійську чи готичну архітектуру значно складніше, за винятком неоготичного собору Святого Миколая.

«Нам не треба довго шукати дух бароко, тому що він є в Києві. Ми його зустрічаємо на вулицях, ми бачимо це в архітектурі. Тому він нам близький, ми його розуміємо», — пояснює дослідниця.

Є й другий, глибший чинник: українська ідентичність формувалася саме в епоху бароко, на зламі XVI–XVII століть, паралельно зі становленням новочасних націй у Європі. Сьогодні, у час війни, питання ідентичності знову набуло гостроти, і звернення до бароко стає тим ґрунтом, на якому ця ідентичність свого часу виросла.

Організатори висловлюють надію, що фестиваль стане щорічним. Лекції планують записувати та викладати на YouTube-каналі проєкту «Історія зі смаком».