Петропавлівська церква на Подолі: знищений бароковий шедевр, що живе у пам’яті

У 1935 році радянська влада назавжди стерла з обличчя Києва одну з найвеличніших архітектурних перлин Подолу – Петропавлівську церкву. Сьогодні від цієї святині, яка пережила століття бурхливої історії, лишилися лише пожовклі фото та спогади.

Сучасним перехожим на затишній Микільсько-Притиській вулиці важко уявити, що ще століття тому тут височів розкішний кам’яний храм із витонченими готичними рисами та пишним бароковим оздобленням. Його унікальна краса досі живе завдяки архівам та дослідженням української еміграції.

Історія цього місця розпочалася ще у XII столітті, коли на Подолі облаштувалися ченці-домініканці. Отримавши у 1509 році королівський привілей від польського монарха Сигізмунда І Старого, вони почали активно розбудовувати свою місію поблизу галасливого Житнього торгу, під Київським замком.

Спочатку костел Святого Миколая був дерев’яним. Близько 1610 року, за сприяння київського латинського єпископа Кшиштофа Казимирського, розпочалося масштабне кам’яне будівництво. Для зведення стін матеріали збирали буквально по цеглині, використовуючи навіть руїни давньоруської Борисоглібської церкви у Вишгороді.

Будівництво тривало довгих тридцять років і завершилося лише у 1640-му. Храм постав у вигляді прямокутної шестистовпної базиліки — форми, характерної для німецько-польської готики, що значно вирізняло його з-поміж інших подільських споруд того часу.

Проте домініканцям не судилося довго молитися в цих стінах. Після спалаху Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького католиків вигнали з Києва, а сам комплекс був розграбований. Міська легенда стверджує, що занедбаний храм навіть використовувався подільськими міщанами як стайня чи шинок.

Нове життя занедбана святиня отримала у 1691 році. Комплекс передали православній громаді Києва, а церкву переосвятили на честь Святих Апостолів Петра і Павла. Головним рушієм цього відродження став Київський Митрополит Варлам (Ясинський), який доклав неймовірних зусиль для її відновлення.

Справжній золотий вік для Петропавлівської церкви настав у середині XVIII століття. Київ готувався до візиту імператриці Єлизавети Петрівни, яка пожертвувала на перебудову храму солідну на той час суму — 2500 карбованців. Тоді за справу взявся геній українського бароко — архітектор Іван Григорович-Барський.

Саме за його проєктом у 1744–1750 роках тут звели шедевральну триярусну дзвіницю, що водночас слугувала парадною надбрамною вежею. Своїми легкими, витонченими бароковими формами вона дуже нагадувала славетну дзвіницю на Дальніх печерах Києво-Печерської Лаври.

Сам храм отримав неймовірне оздоблення: західний фронтон прикрасили пишним рослинним ліпним орнаментом, витонченими медальйонами та розписами в картушах. Всередині ж вірян зустрічав грандіозний чотириярусний різьблений іконостас, покритий позолотою у вишуканому стилі рококо. Головний вхід прикрашав розкішний портал, який, щоправда, у ХІХ сторіччі сховали за прибудованим парканом.

Петропавлівська церква володіла дивовижною стійкістю. Коли у 1811 році Поділ охопила страшна пожежа, яка спопелила майже весь нижній город, церква практично не постраждала. Вогонь лише обпалив верхній ярус дзвіниці, який під час відновлення вирішили осучаснити — перебудували у стилі класицизму, увінчавши високим, стрімким шпилем.

У наступні десятиліття храм змінював господарів: з 1787 року він належав Грецькому монастирю Святої Катерини, а з 1829-го став парафіяльним для Київської духовної семінарії. У 1832 році на подвір’ї з’явилася будівля Києво-Подільського духовного училища, яка стала єдиним німим свідком, що пережив усі майбутні катастрофи й зберігся до наших днів.

Трагічний фінал цієї трьохсотлітньої історії написала радянська влада. У 1920 році, з приходом більшовиків, храм закрили, хоча спершу унікальні приміщення планували віддати під Центральний міський архів. Проте логіка тоталітарного режиму виявилася безжальною.

У 1935 році, під час масштабної хвилі нищення релігійних пам’яток, церкву Петра і Павла разом з унікальною дзвіницею Григоровича-Барського просто підірвали.

Найбільший біль істориків полягає в тому, що радянські ідеологи перед руйнуванням не дозволили провести ані належних наукових досліджень, ані професійної фотофіксації. Унікальний пласт культури було просто стерто на порох.

І лише завдяки науковому подвигу українського історика та києвознавця в еміграції Тита Геврика, ми сьогодні маємо змогу побачити хоча б креслення та поодинокі світлини цієї святині. Його фундаментальна праця «Втрачені пам’ятки Києва», видана у 1982 році в Нью-Йорку, повернула цю споруду з небуття.

Як писав сам Геврик, цей храм був однією з небагатьох споруд, за якими взагалі можна було скласти уявлення про київське будівництво XVI–XVII століть. З його втратою Київ назавжди втратив частину своєї автентичної архітектурної душі.