Ольга Семьошкіна: про незламність, кохання з Костянтином Степанковим-молодшим та мистецтво, що лікує

Ольга Семьошкіна — одна з найвідоміших українських хореографок, режисерок та постановниць — переконана: «Тіло не бреше». У цій короткій фразі вмістилися не лише її творча філософія, а й весь шлях: від важкої спортивної травми, коли лікарі не вірили у відновлення, до великого кохання з Костянтином Степанковим-молодшим, болісної втрати та створення Театру Ветеранів, де мистецтво допомагає проживати досвід війни.

Сьогодні Ольга Семьошкіна одночасно працює з драматичними театрами, оперою, телебаченням та кінематографом. Її графік нагадує маршрутну карту країни: репетиції в Києві, Харкові, Дніпрі, Сумах, Львові, Чернівцях, Івано-Франківську. Для неї вже немає «далеких» міст, особливо тих, що живуть поруч із війною, якщо там потрібен театр.

Шлях до театру: від мрії про мандри до важкої травми

Шлях Ольги Семьошкіної почався не з театру. Маленька Оля мріяла мандрувати. У шість років вона запитала батька, як побачити світ. Батько запропонував три варіанти: вийти заміж, стати військовою або займатися спортом чи балетом.

Ольга обрала спорт і балет. У чотири роки вона прийшла у спорт через проблеми зі здоров’ям та життєві обставини, які навчили її самостійності. Починала з художньої гімнастики у Дерюгіної, потім перейшла до акробатики, знайшовши власного тренера.

У п’ятнадцять років Семьошкіна вже представляла Україну на міжнародному турнірі з акробатики в Данії. Життя набирало обертів, аж доки на одному з тренувань у Данії не стався нещасний випадок: хлопець із чоловічої четвірки впав на неї зверху. Діагноз прозвучав як вирок: продольна тріщина в грудному відділі хребта.

«Ніхто тоді не думав, що я повернуся до спорту. При таких травмах люди зазвичай не повертаються. Не лише в спорт — до нормального життя», — згадує Ольга.

Після витяжки хребта та місяців нерухомості, лише через три місяці вона змогла зробити перші кроки. Перший її шлях проліг не на прогулянку, а до спортивного залу. На повне відновлення пішов майже рік. Її тренер Петро Натанович Рабинович, старший тренер збірної радянського союзу, заборонив її жаліти, щодня питаючи: «Ну що, завтра на тренування?».

Ольга Семьошкіна вперше зрозуміла: найбільші перемоги народжуються, коли після страшного падіння людина знаходить сили підвестися. Цей внутрішній пошук тривав багато років, занурюючи її у східну культуру, філософію, І-цзін та Дао де цзін, у пошуках сенсів життя.

Неземне кохання: Костянтин Степанков-молодший

Саме цей пошук привів її до доленосної зустрічі з Костянтином Степанковим-молодшим, сином легенд українського театру Костянтина Степанкова та Ади Роговцевої. Їх познайомила сестра Кості, Катерина Степанкова. Ольга з першої хвилини відчула, що хоче від нього дитину.

«Коли ти живеш поруч із генієм… Я йому це говорила ще за життя. Для мене Костя був великим Всесвітом», — говорить Ольга.

Їхнє знайомство було незвичним. Костя, побачивши її, запитав: «Ти хто?». На її відповідь: «Оля», він сказав: «Ну що, потанцюємо?», а потім усміхнувся: «Дурко, я тобі пропоную руку і серце». Хоча з першого погляду кохання не сталося, Костянтин наполегливо домагався Ольги.

Коли Костянтин зробив їй пропозицію, Ольга наступного дня поголила голову. У відповідь на це він сказав: «Дурко… Але я тебе і таку кохаю». Вони прожили разом тринадцять дуже щасливих років. Костянтин навчив Ольгу бути чесною, вірив у неї, наполіг на здобутті режисерської освіти та завжди підштовхував її вперед, кажучи: «Йди. Йди. Йди. Твій час прийшов».

Втрата та повернення до життя

Страшна хвороба — онкологія — підкралася непомітно, і про неї дізналися надто пізно. Лікарі чесно повідомили, що часу залишилося дуже мало. Костянтин Степанков-молодший помер у 2012 році.

Під час його хвороби Ольга працювала над номером України на «Євробаченні-2012» у Баку, усвідомлюючи, що поруч із Костею залишилося менше місяця. Після його смерті найважчим був не лише сам біль, а й відчуття провини, що не зробила всього можливого. Згодом прийшло розуміння, що причиною була пізно виявлена хвороба.

У 2012 році Ольга залишилася сама з дванадцятирічною донькою Дашею. Даша стала її опорою, живим продовженням великого кохання. «Ми з Дашею ніби подорослішали в один день. Але треба було жити. Працювати. Віддавати борги. Виховувати дитину», — говорить Ольга.

Щоб відійти від київських спогадів, її запросили до Львова, у Театр імені Леся Курбаса, Володимир Кучинський та Андрій Водичев. Там вона з донькою прожила майже пів року. Це місце стало для неї початком повернення до себе, що тривало близько шести років.

Творчість як лікування: від Алана Бадоєва до Театру Ветеранів

Повернувшись до Києва, Ольга ще глибше занурилася в роботу. Вона працює головною балетмейстеркою в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, а також у Львівській національній опері, Івано-Франківському драматичному театрі, Молодому театрі, Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, театрі «Сузір’я», Харківському театрі опери та балету.

Її співпраця з Аланом Бадоєвим почалася, коли він був її студентом. Разом вони створили близько ста кліпів, працювали над його дебютним фільмом «Помаранчеве кохання» (OrAngeLove) та численними телевізійними постановками. Ольга також створювала хореографію для Віталія Козловського, Тіни Кароль, Злати Огнєвіч, Наталії Бучинської, гуртів «Алібі» та «Єва Браун», брала участь у проєктах «Танцюю для тебе», «Співай, якщо зможеш», «Шалена зірка», «Танці з зірками», «Танцюють всі», «Фабрика зірок», «Хто зверху» та «Від пацанки до панянки».

Особливе місце в її житті займає співпраця з Наталією Могилевською. Ольга стала режисеркою її вистав «Я вдома» та «Доньки», а також кліпів «Різдво», «Я повертаюся», «Під ковдрою», створених уже під час повномасштабної війни. Усі ці роботи об’єднує фокус на людині, її емоціях та правді пережитого.

«Мені ніколи не було цікаво просто поставити красивий танець. Мені завжди хотілося зрозуміти, про що людина мовчить. Бо дуже часто тіло говорить значно чесніше, ніж слова», — пояснює Ольга свою філософію.

Саме ця філософія привела її до Театру Ветеранів, куди її запросив Ахтем Сеітаблаєв для створення вистави «Енеїда». Працюючи з ветеранами, які не є професійними акторами, вона шукає довіру та справжність. «Нам хотілося зберегти їхню природу, їхню правду, їхній унікальний людський досвід. Бо справжність неможливо зіграти», — наголошує режисерка.

Вистава «Енеїда» переплітає класичний твір Івана Котляревського з особистими історіями військових, їхнім досвідом війни, втрат, повернення й відновлення. Вона допомагає ветеранам відчути власне тіло, відновити довіру до нього та знайти внутрішню опору. Для Ольги найважливіше — коли після вистави люди просто мовчки обіймають ветеранів, адже це означає, що театр допоміг їм почути одне одного.

Любов до життя

Наприкінці розмови, відповідаючи на запитання про своє життя-танець, Ольга Семьошкіна без вагань обирає «Імпровізацію». Рух, що її описує, — це «стійка на руках», яка допомагає знайти баланс і подивитися на світ інакше, легше пробачати.

«Коли мені виповнилося п’ятдесят, Ада Миколаївна запитала, що б я сказала собі сьогоднішній. І я відповіла: „Я пробачаю світові всі мої помилки“», — ділиться вона.

Що сьогодні тримає Ольгу Семьошкіну? Вона усміхається: «Любов… Любов до життя». І додає з примруженням: «Про все решту… дізнаєтеся пізніше».

У матеріалі використані фото з особистого архіву Ольги Семьошкіної. Також читайте: Енеїда без обмежень: у Києві відбулася прем’єра від Театру ветеранів. Сніжана БОЖОК, фото Бориса КОРПУСЕНКА «Вечірній Київ».