Дара Фугалевич: від викладачки КПІ до офіцерки та лідерки ветеранського руху
Поділитися в
Копіювати посилання
Від викладачки КПІ імені Сікорського до офіцерки Збройних Сил України та лідерки ветеранського руху – такою є трансформація Дари Фугалевич. Сьогодні вона очолює громадську організацію «Ветерани-добровольці» Обухівського району, допомагаючи захисникам України знайти нові сенси у цивільному житті та формуючи культуру відповідальності.
Дара (Дар’я Олегівна) Фугалевич, поєднуючи академічну виваженість із бойовим гартом, активно впроваджує ветеранські політики також у благодійній організації DTCare. Нещодавно «Вечірній Київ» поспілкувався з нею про доленосний вибір, реалії війни та важливість сторітелінгу як інструменту для зцілення нації.
Шлях до війська: від Криму до доньчиних слів
До 2022 року життя Дари було пов’язане з інтелектуальною працею: наукові журнали, викладання в КПІ. Проте, як вона сама зазначає, війна для неї почалася задовго до повномасштабного вторгнення.
«Ви знаєте, для мене війна не була чимось далеким. Ще у 2014 році, коли ми були змушені залишити наш дім у Миколаївці під Сімферополем, я вже зрозуміла, що «цивілізований світ» — це ілюзія, якщо ти не готовий його захищати. Але повномасштабне вторгнення стало для мене випробуванням на справжність.»
Ключовим моментом, який спонукав її долучитися до війська, стало перебування з дітьми у Великій Британії після 24 лютого 2022 року. Хоч там панувала безпека, 16-річна старша донька висловила бажання повернутися додому.
«Мамо, я хочу додому», — сказала донька. «І в цей момент я відчула такий сором і таку відповідальність, що відповідь стала очевидною.»
Її батько, полковник у відставці Олег Іванович Перчун, вже був на фронті. На жаль, він пішов з життя на початку червня 2026 року. Дара усвідомила: «Якщо я не піду зараз, я не матиму права дивитися в очі своїм дітям у майбутньому. Мій шлях до війська був не стільки про військову романтику, скільки про усвідомлений обов’язок.»
Виклики війни: пацифізм, система та «чоловічий» світ
Колишня викладачка прийшла у військо «з нуля», без бойового досвіду, що стало серйозним випробуванням. Найскладнішим, за її словами, було подолати власну природу.
«Я була пацифісткою, людиною, яка переконана, що будь-який конфлікт можна вирішити дипломатією. У війську ти розумієш, що це не працює, коли перед тобою ворог, який не визнає законів гуманізму.»
Перші місяці були шоком, особливо коли як помічниця капелана вона почала отримувати матеріали розслідувань загибелі бійців. Це ламало, але й вчило триматися. Дара згадує, як першою лягала під бронемашину під час «обкатки», щоб показати новачкам, що страх – це нормально, але піддаватися йому не можна.
Будучи жінкою у «чоловічому» світі, Дара вибудовувала авторитет через професіоналізм. Вона наполягала на своїй індивідуальності, коли її плутали чи називали «Дашками».
«Війна дуже швидко скидає маски. У колективі не має значення, хто ти за статтю — має значення, наскільки ти надійний.»
Випадки домагань чи спроби знецінення були, але, як зазначає Фугалевич, «ти просто працюєш. Ти демонструєш такий рівень професіоналізму, що матюки чи сексизм стають недоречними.»
Вибір на користь майбутнього: звільнення та ветеранський рух
Поєднувати роль військової та матері двох доньок було «постійним внутрішнім розривом». У 2024 році, коли її підрозділ виїхав на схід, ситуація загострилася.
«Моя молодша дитина… я розуміла, що там, на фронті, я можу робити багато, але мої діти втрачають матір, бо я постійно в очікуванні дзвінка, який може стати останнім.»
Звільнення в листопаді 2024 року стало її найважчим рішенням. Оскільки її чоловік також служив, вона вирішила обрати майбутнє дітей, зробивши вибір «на користь наступного покоління».
Після служби Дара очолила ГО «Ветерани-добровольці». Вона побачила, як система часто «ламає» людей, які повертаються. Організація, заснована її командиром Ігорем Шепелютиним, стала місцем, де біль можна перетворити на ресурс.
«Ми не про «допомогу» в радянському розумінні, ми про підтримку в розвитку.»
Проєкти ГО, такі як Family Readiness Group або підтримка ветеранського бізнесу, мають на меті показати ветеранам, що вони не жертви, а люди з унікальним досвідом, які можуть змінювати громаду.
Сторітелінг як зброя та майбутнє ветеранів
Дара Фугалевич наголошує на критичній важливості сторітелінгу для України.
«Нас роками вчили мовчати. Нас залякували публічністю. Але сторітелінг — це єдиний спосіб вилікувати суспільну травму.»
Вона вірить, що розповіді про гідність, такі як історія її батька, який, будучи полковником, пішов солдатом, бо «не було місць для чинів», формують нові цінності. Якщо не розповідати ці історії дітям, наступне покоління може знову опинитися в «ямі колонізації».
Через 10 років Дара Фугалевич бачить ветерана як активного громадянина, який контролює владу, створює бізнеси, розбудовує культуру пам’яті та відстоює українські цінності.
«Через 10 років ми маємо стати нацією, де ветеран — це не просто статус, а якість свідомості. Ми повинні стати тими, хто вводить «м’яку відповідальність».»
На її думку, пам’ять – це не лише про минуле, це захист від майбутніх воєн.
