Вулиця Левандовська на Печерську: історія «Київського Золотоуста» Іоана Леванди

Для більшості киян назва «Левандовська» досі асоціюється з польським футболістом Робертом Левандовським. Проте ще у 2014 році вулиці на Печерську повернули її історичне ім’я на честь видатної постаті XVIII-XIX століть — київського письменника та проповідника Іоана Леванди, відомого як «Київський Золотоуст».

Сучасні назви міських вулиць є не просто географічними маркерами, а дзеркалом історичної пам’яті. Вони артикулюють, чиїми досягненнями ми пишаємося та які сенси закладаємо в майбутнє, відновлюючи історичну справедливість.

Процес деколонізації київської топоніміки офіційно стартував після ухвалення закону про декомунізацію у 2015 році. Відтоді Київська міська рада системно переглядає назви, аби прибрати радянські та імперські маркери. Лише з початку повномасштабної війни, з лютого 2022 року, Київрада перейменувала майже 300 вулиць, провулків, проспектів та площ, пов’язаних з країною-агресоркою.

Повернення автентичних історичних назв — це надзвичайно важливий вектор цієї роботи. Це відновлення живої топонімічної пам’яті про людей, які століттями творили унікальний культурний шар Києва, але чиї імена були свідомо викреслені радянською ідеологією.

Так, під час першої хвилі деколонізації повернули історичну назву і вулиці Левандовській у Печерському районі. З 1940 року вона носила ім’я робітника-більшовика заводу «Арсенал» Михайла Аніщенка.

Місто офіційно підтримало рішення прибрати з мапи це ім’я, натомість повернувши пам’ять про київську родину Леванд. Саме вона колись володіла тут великою садибою.

Історично ця вулиця виникла на Печерську наприкінці XVIII століття. Вже з 1860-х її називали Левандовською на честь Іоана Леванди, який мешкав поблизу.

Життєвий шлях Іоана Леванди — вражаюча історія таланту. Він народився у 1734 році на Подолі в родині бідного чоботаря Василя Сікачки. Здібного хлопчика помітив священник Подільської Свято-Воскресенської церкви отець Іоан Леванда, який власним коштом влаштував його до Києво-Могилянської академії та дав йому своє прізвище.

Після закінчення академії у 1760 році Іоанн два роки викладав, а у 1763 році був висвячений на священника Києво-Подільської Свято-Успенської соборної церкви, де віддано прослужив понад двадцять років.

Справжній авторитет і славу «Київського Золотоуста» він здобув у серпні 1770 року під час страшної епідемії чуми. Хвороба тоді скосила майже третину мешканців Подолу, але священник виявив абсолютну безстрашність. Він особисто наставляв, сповідав та втішав хворих киян. Його глибокі емоційні проповіді тоді масово розходилися у численних рукописних списках.

Хоча Леванда мав низку відзнак і нагород за життя, він вів вельми аскетичний спосіб життя. Його філософія закликала приймати земні труднощі та мудро миритися з недосконалістю світу, адже, як він казав, «світ для нас у нові форми не переллють».

У 1786 році Леванду призначили найпершим протоієреєм відновленого кафедрального Софійського собору. Його винятковий ораторський дар захоплював правителів та тогочасних інтелектуалів. За свої заслуги він отримував найвищі державні відзнаки: кабінетний хрест, усипаний діамантами, митру нарівні з членами Священного синоду та ордени Святої Анни.

Проповідник виступав із промовами під час найважливіших урочистостей епохи, зокрема й на імператорських коронаціях. Серед тих, хто прагнув його послухати, був поет Гаврило Державін. А Тарас Шевченко пізніше увічнив пам’ять про пастиря у повісті «Близнюки», назвавши його «знаменитим київським витією» та зобразивши шкільним приятелем самого Григорія Сковороди.

Незважаючи на високі знаки уваги, матеріальне становище Леванди залишалося надзвичайно важким. Штатна платня кафедрального протоієрея становила лише 400 рублів сріблом на рік, чого не вистачало для утримання великої родини з вісьмома дітьми (до 1778 року). Прохання про пенсію принесло лише одноразову допомогу.

Справжні випробування наздогнали пастиря на схилі віку. Під час великої подільської пожежі 9 липня 1811 року його будинок повністю згорів. 77-річний священник був змушений тиждень жити просто неба на Оболоні, а потім шість тижнів мешкати у саду знайомого під Кирилівськом. Попри це, він знаходив сили підтримувати інших погорільців.

Після пожежі Іоан Леванда важко захворів. У 1812 році померла його дружина Євфимія, а невдовзі у Санкт-Петербурзі помер і його син Олександр, залишивши купу сиріт. Останні два роки життя проповідника були повільним згасанням, перерваним лише спалахами патріотичного піднесення у зв’язку з подіями війни 1812 року.

Видатний проповідник помер 25 червня 1814 року у віці 80 років. Після його смерті не залишилося жодного статку — лише унікальна бібліотека з 600 томів, яку згодом придбали для Київської духовної академії. Його доньці Марії призначили скромну пенсію.

Проте слава та любов до нього серед киян були настільки сильними, що у XIX столітті рідкісна міська родина не мала його портрета. Іоанна Леванду поховали 27 червня в Благовіщенському приділі Софійського собору. Він став єдиним представником білого, тобто одруженого, духовенства, удостоєним такої честі, адже всі інші поховані там ієрархи були ченцями. Цікаво, що нащадки Іоанна Леванди живуть і донині в Києві та Швеції, зберігаючи живий зв’язок крізь століття.

Нагадаємо, що у разі перейменування вулиці, документи киянам змінювати не потрібно.

До теми: Київ повернув історичну справедливість: Лаврська знову носить ім’я Мазепи.