Альбом про майстра емалі Олександра Бородая презентували в Києві

Тисячі киян щодня бачать його роботи, але мало хто знає, хто їх створив. Тепер ім’я митця Олександра Бородая, який стоїть біля витоків сучасної української школи живописного емальєрства, виходить із тіні. У Національному музеї декоративного мистецтва України відбулася презентація альбому «Олександр Бородай. Художня емаль» — першого повноцінного видання про художника.

Книгу підготувала упорядниця й авторка проєкту Тетяна Ільїна за підтримки Департаменту суспільних комунікацій КМДА. На заході зібралися колеги, учні, друзі художника, мистецтвознавці та всі, кому небайдужа українська культура.

Внесок Олександра Бородая в українське мистецтво важко переоцінити. Він першим підійшов до техніки емалі як художник-монументаліст, зламавши усталені уявлення про можливості цього матеріалу та відкривши несподівані перспективи його входження в архітектурний простір. Саме він, у співпраці з Олександром Бабаком, створив емалеві панно на станціях київського метро «Видубичі» та «Осокорки». Його роботи також прикрашають приміщення Головної обсерваторії НАН України у Києві.

Зоя Чегусова, кандидатка мистецтвознавства, заслужена діячка мистецтва України, лауреатка премії Шевченка, яка знала Бородая особисто, говорить про нього як про постать ренесансного масштабу.

Саша був живописцем від Бога, експериментатором у графіці, віртуозним майстром рисунку, дуже талановитим фотохудожником. В мене він асоціювався з художником доби Ренесансу. Я впевнена, що він міг би змагатися з будь-ким із класиків

За її словами, Бородай здобув академічні основи у художньому училищі в Дніпропетровську, а потім розвинув їх у Київському державному художньому інституті — у майстерні монументального живопису академіка Тетяни Яблонської. Але справжній злет стався, коли він знайшов свій матеріал — емаль.

У художньому світі останніх десятиліть його ім’я отримало широкий розголос як фундатора національної школи живописної емалі. Він першим підійшов до цієї техніки як художник-монументаліст і тим самим абсолютно порушив усталені уявлення про образну сутність емалі та її конструктивні основи

Особливо Зоя Чегусова виділяє емалеві панно на станції метро «Видубичі», які щодня нагадують їй про талант митця.

Про Бородая-людину найкраще розповіла його дружина, членкиня Національної спілки художників України, живописиця Тамара Турдієва. Вона згадує чоловіка стримано й точно, як він сам ставився до слів.

Сашко заслуговує всіх добрих слів у свій бік. Він скромний був. Він тільки знав, що працювати, працювати, працювати. Якщо його згадуєш, то тільки за тим столом у майстерні, у тому підвалі, що і зараз ще існує, як майстерня-музей. Він безкінечно багато робив, щоб просунути цю емаль, показати, що це гідне мистецтво — і в нього виходило

Бородай невпинно експериментував, навіть удома. При цьому ніколи нікого не копіював і не перебував під чужим впливом. Тамара Турдієва пов’язує природний хист чоловіка до спостереження зі спадщиною його батька — самодіяльного художника з Полтавщини, який мав надзвичайно уважне око до рідних місць.

Не менш важливим, ніж власна творчість, був педагогічний внесок Бородая. У 1990-х роках він заснував першу неформальну школу живописного емальєрства — спочатку на базі Києво-Могилянської академії, а потім у власній київській майстерні. Десятиліттями він безкорисливо ділився секретами майстерності.

Тетяна Ільїна — упорядниця альбому й учениця Бородая — продовжує цю справу, викладаючи в Київській державній академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Бойчука. Вона наголошує на символічній паралелі: мистецтво емалі зникло з Києва після монгольської навали 1240 року і відродилося в новітній час. Сьогодні, попри небезпечну навалу зі сходу, майстри продовжують творити, зберігаючи та розвиваючи емаль.

Окрему сторінку в історії збереження спадщини Бородая становить колекція Національного музею декоративного мистецтва. У 2022 році, в перший рік повномасштабного вторгнення, музей отримав у дарунок шість робіт художника з колекції приватного музею українського живопису в Дніпрі. Власник музею передав їх у Київ у розпал обстрілів, усвідомлюючи їхню безпеку в публічному зібранні.

Коли у 2022 році нам подарували шість робіт Бородая — це була підтримка музею. Знаєте, навіть у голову не приходило: тут іде, тут гримить, а тут дзвонять і кажуть: “Ось вам привезуть роботи — подарую, бо тільки у вас і в музеї українського мистецтва є його роботи, нехай вони будуть у вас”

— згадує директорка Національного музею декоративного мистецтва України Людмила Строкова. Роботи виявилися несподіваними навіть для фахівців: це були твори із так званої «сесії магічного мистецтва» в Дніпрі — незвичні за стилем, сміливі й потужні. Музей одразу влаштував виставку — один із перших культурних заходів воєнного часу.

Альбом «Олександр Бородай. Художня емаль» — перше видання про митця з широким медійним супроводом та інституційною підтримкою. Тетяна Ільїна задумала книгу так, щоб вона надійшла у бібліотеки та заклади освіти, а молоде покоління могло відкрити її й побачити ім’я автора творів, повз які вони, можливо, проходять щодня.

Оскільки Олександр Бородай був дуже скромною людиною, публікацій за його життя було вкрай мало. Тепер все більше людей ознайомлюються з його творчістю й розуміють його непересічність і той величезний внесок, який він зробив для українського мистецтва

— наголосила Тетяна Ільїна. Директорка музею висловила подяку міській владі за підтримку подібних проєктів і висловила надію, що книга надихне нове покоління, а митцям бажає здоров’я, і вдячність воїнам за можливість проводити такі події.