165 років перепоховання Тараса Шевченка: історія і сучасність

Сьогодні Україна вшановує 165-ту річницю перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі у Каневі. Ця знакова подія відбулася 22 травня 1861 року, і відтоді це місце стало не лише останнім прихистком Кобзаря, а й частиною пантеону великих українців.

За легендами, на Чернечій горі колись був монастир, де ченці вели усамітнене життя, сповнене молитов. Після перепоховання Шевченка вона перетворилася на священне місце, щороку привертаючи тисячі вдячних нащадків.

У незалежній Україні 22 травня стало днем справжнього паломництва до Шевченкової могили. За часів президентства Віктора Ющенка урядовці, журналісти та всі небайдужі йшли пішки з центру Канева, а потім підіймалися сходами на гору.

Виступи бандуристів, читців та відомих співаків стоголосо лунали над Дніпром, створюючи особливу, урочисту атмосферу.

Проте важко уявити, що з 60-х років минулого століття і до фактичного розвалу СРСР вшанування пам’яті поета саме цього дня жорстко каралося владою.

Дисидент Євген Сверстюк пригадував, як надрукованими у тисячах книжок віршами Кобзаря можна було говорити правду, якої боялася комуністична верхівка. Вже одні лише слова: «Борітеся — поборете!» сприймалися як заклик до дії.

Традиція відзначати 22 травня була започаткована студентами Київського університету імені Т. Шевченка ще в п’ятдесятих роках.

Найбільш резонансними стали події з вшанування Кобзаря у 1967 році. Харківський журналіст Володимир Чистілін згадує розповідь Євгена Сверстюка:

«Ми організовували виступи біля пам’ятників Шевченкові, — розповідає Сверстюк, — Спецслужби усвідомили, що треба ці зібрання розганяти. Вони підсилали провокаторів, які читали антисемітські вірші. Ми старалися цих людей до наших заходів не допускати. То було протистояння. Для студентів це була школа нонконформізму, ризику. Багато з них пригадують це як початок своєї справжньої біографії».

Чистілін також пише, що у цей день у 60-70-ті роки минулого століття кожен, хто осмілювався покласти квіти до пам’ятника великому Кобзареві, ризикував бути арештованим. Шевченківські слова «Хай нас по тюрмах саджають» стали тоді гаслом визвольного руху.

Навіть у 80-х роках у КНУ імені Тараса Шевченка студентам суворо наказували не ходити до пам’ятника Кобзареві у парку навпроти університету. За непослух загрожувало виключення з вишу, що неодноразово і відбувалося.

Сьогодні КНУ публікує добірку архівних світлин, які відображають ті події у Києві та Каневі, наголошуючи на незмінній актуальності Шевченка.

«Для України Шевченко — більше, ніж поет. Це голос свободи, гідності та правди. Це людина, яка задовго до появи незалежної держави сформулювала сенси, на яких вона тримається й сьогодні: любов до Батьківщини, боротьбу за свободу та право народу бути собою. Бо Шевченко — не лише наша історія. Він — наша розмова про майбутнє», — пишуть студенти.

Пам’ятник Кобзареві у парку Шевченка в Києві нині перебуває під спеціальним захистом від уламків БпЛА та ракет, якими РФ обстрілює столицю.

Попри всі випробування, Шевченкове слово сьогодні надає сили та стійкості українцям. Пророк і поет з кожним викликом стає дедалі актуальнішим і ріднішим для різних поколінь.